Пятница, 10-Май-2024, 17:48
Приветствую Вас Гость | RSS

ФАКУЛЬТЕТ ГРЕЦЬКОЇ ФІЛОЛОГІЇ

Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

Главная » 2014 » Октябрь » 1 » До Міжнародного дня перекладача
08:31
До Міжнародного дня перекладача

Студентське наукове товариство «ПереКЛАДач», кафедра російської філології та перекладу за участю кафедр української філології; німецької філології; англійської мови та італійської мови, літератури і культури.

оголошують про початок ХІ Конкурсу літературного перекладу «ПереКЛАДач»

В конкурсі представлені наступні номінації:

  • Номінація 1 – переклад вірша Чеслава Мілоша «DAR» з польської мови на російську;
  • Номінація 2 – переклад вірша Оксани Забужко «Задзеркалля: пані Мержинська» з української мови на російську;
  • Номінація 3 – переклад вірша Alexandra Wolfers-Kollas «Das ist Liebe!» з німецької мови на російську;
  • Номінація 4 – переклад вірша Джеймса Рівза «Princess Gloria» з англійської мови на російську;
  • Номінація 5  - переклад прозового тексту Achille Campanile «Vita di socrate» з італійської мови на російську;
  • Номінація 6 - переклад прозового тексту, оповідання Тетяни Шабаєвої «Любознательный сугроб» з російської мови на українську;
  • Номінація 7 - переклад прозового тексту «Vier Männer und ein Pokerspiel» von B. Brecht з німецької мови на російську.


Терміни проведення конкурсу:

Початок конкурсу 30 вересня 2014 року

Прийом конкурсних робіт до 10 березня 2015 року

Підведення підсумків 20 березня 2015 року

У кожній номінації журі визначає три призових місця (максимальна кількість балів - 60).

Приз глядацьких симпатій визначається після голосування студентів на сайті Центру польської культури.

Переможці нагороджуються грамотами та цінними подарунками.

 

Номинация 1 

Czesław Miłosz

                                               Dar

Dzień taki szczęśliwy.

Mgła opadła wcześnie, pracowałem w ogrodzie.

Kolibry przystawały nad kwiatem kaprifolium.

Nie było na ziemi rzeczy, którą chciałbym mieć.

Nie znałem nikogo, komu warto byłoby zazdrościć.

 

Co przydarzyło się złego, zapomniałem.

Nie wstydziłem się myśleć, że byłem kim jestem.

Nie czułem w ciele żadnego bólu.

Prostując się, widziałem niebieskie morze i żagle.

Номинация 2

Оксана Забужко

Задзеркалля: пані Мержинська

У світі, найбільш реальнім з усіх можливих, –

у такому самому Києві, тільки трохи інакшім

(всі знайомі кав’ярні – по другому боці вулиць,

рух екіпажів і авт тече в супротивну сторону), –

по хіднику, освітленім плямами листя,

Лариса Петрівна Косач-Мержинська котить дитячий візочок, –

бліда, ще дрібку знервована по пережитім уранці

(підгоріла молочна кашка: розрахувати няньку!);

дитинча чеберяє в повітрі ніжками; пані Мержинська

спиняє візочок – поправити укривальце,

нахиляється, рвучко роздутими ніздрями спрагло вбирає

теплий, хлібний, дурманливий пах немовлячої шкіри,

не втерпівши, з вибухом щасного сміху втискає обличчя

в піну мережив, в курчачий, піддатливий лоскіт,

ніжно сюркоче, прицокує язиком

(а бачиш, Лесюню, добре казав тоді лікар:

всі ті дівоцькі сухоти – то просто од нервів,

вийдеш заміж, народиш – і все минеться).

 

У кав’ярні внизу Прорізної (з лівого боку)

чекає вогненний янгол, сховавши крила

під попілавий плащ; замовляє вже шосту каву.

Входить жінка у чорній сукні,

різко стягує рукавички, шпурляє на столик.

Янгол підводить на неї очі – і тут же відводить: помилка.

Тимчасом Лариса Петрівна Косач-Мержинська

котить візочок мимо:

не забути зібрати вишневий трусок на розпал самоваря –

тільки вишневий-бо вугіль дає правдиву духмяність,

так, як любить Сергій; до вечірнього чаю стіл

на терасі накрити білим обрусом (чи нова куховарка

втрапить почистити срібло?). Вертаючи з праці,

Сергій Костянтинич Мержинський іще од хвіртки

широко розводить руки з портфелем, мов хоче обняти всіх разом:

пані Ларису з дитям у садовім плетенім кріслі,

прощену няньку і куховарку на задньому плані.

Ліля з мужем і Людя Старицька будуть пізніше – знаєш,

Людіна Рона старша за нашу, а ще не ходить!..

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Потім пані Лариса сидить із шитвом при лампі.

Смерком стають чутніші вологі надихи саду.

У сусідів грюка вікно; десь гукають додому дітей.

І коли – то, либонь, од єврейських дільниць – розтинається крик:

– Міріам!

(Міріам! Міріам! – захлинулась горбами луна), –

мов здригнувшись зі сну,

Лариса Петрівна Косач-Мержинська вколює голкою палець.

– Що тобі, серце? – Нічого (ряхтюча рубінова крапля

на підмізинній пучці – батистова хусточка – пляма

розтікається і підсихає, немов іржа).

Міріам. Міріам. Ах ти, Господи. Ні, не згадати.

– Ти просто втомилась, – цілунок в долоню, – не час нам лягти?

(Руки круг шиї, глибоке зітхання і трем).

 

У кав’ярні на Прорізній (з протилежного боку) вогненний янгол

замовляє дванадцяту каву; ніхто не приходить; дзигар

б’є дванадцять разів – отже, північ. Щасливі жінки

сплять, наморені любосним трудом. Лариса Косач-Мержинська

непорушно лежить горілиць коло мужа, що вже заснув,

і гарячими, як після сліз, хоч сухими, очима –

широко розкритими – дивиться в порожнечу.

Номинация 3

Alexandra Wolfers-Kollas

Das ist Liebe!

 

Einander anschauen und spüren, dass man nicht alleine ist.

Sich fallen lassen und aufgefangen werden.

Miteinander teilen, auch wenn man selbst nichts hat.

Einander verzeihen, auch wenn man sich unbeschreibliche Schmerzen zufügt.

Gemeinsam in die Zukunft schauen, ohne Zweifel.

Einander zuhören, auch wenn du den Inhalt nicht verstehst.

Sich selbst kennenlernen und gemeinsam entwickeln.

Einander beschützen, auch wenn man selbst in Gefahr ist.

Dem anderen helfen, auch wenn du selbst Hilfe benötigst.

Einander berühren, die Wärme des anderen aufsaugen.

Sich streiten und wieder vertragen.

Einander vertrauen und sagen: Ich schließe meine Augen und lasse mich von dir führen.

Voneinander lernen und an seinen Fehlern arbeiten.

Stolz sein aufeinander, auch wenn andere denken: Wie peinlich!

Einander eine Freude machen, ohne eine Gegenleistung zu erwarten.

Sich für den anderen einsetzen, auch wenn der Rest der Welt gegen ihn ist.

Einander akzeptieren, ohne Wenn und Aber.

Das ist Liebe! 

 

Номинация 4

 

Джеймс Ривз

 

Princess Gloria

Beautiful princess Gloria

With big as the sea, eyes!

For days she,

Sitting in front of mirrors.

Tender blush of dawn,

Dark Nights eyelashes!..

Ask for her hand

Young counts and princes,

Her from overseas countries

The rich send their caravels!..

But everyone says «No»

Proud daughter of the queen.

Because only themselves

Gloria loves beauty,

She looks in the mirror,

In the eyes –

lonely sea …

 

 

Оливер Герфорд

 

Dwarf and Mouse

 

On the road, caught by heavy rain,

Crawled under the toadstool frightened dwarf.

There’s a huge sweet snoring mouse!

- Here is a neighborhood … -

I thought the kid.

Sneezed out of fear, he wanted to run away,

But the house far away, and the rain is unpleasant!

Shelter is not visible

Neither left nor right …

But this little girl smiled slyly,

Toadstool plucked and, pleased with himself,

Under the roof safely

Returned home.

I woke up in the meantime the mouse in a field,

Clasped her hands, seeing grebes,

Excited, shout to the whole forest:

- Is this a dream?

So once the umbrella

Invented!

Номинация 5

 

Achille Campanile

 

VITA DI SOCRATE

 

LA GIOVINEZZA DI SOCRATE

Nell’aria chiara del crepuscolo volavano le nottole intorno al Partenone e i vecchi di Atene, seduti sui gradini a prendere il fresco, conversavano pacatamente. Le bianche tuniche, il pallore dei volti, le candide barbe quasi li facevano confondere con le statue di marmo e gli altorilievi.

Giungevano attutiti il brusio e le grida della città, a quell’ora tutta brulicante e quasi in disordine, insieme con un profumo acuto di frutta sfatte che dava un’inquietudine e una tristezza oscura e forte.

“Mio figlio” diceva un saggio dalla barba fiorita “non ha proprio voglia di studiare”.

“Questi ragazzi” osservò un vecchietto tutto rugoso “ sono una disperazione. Anche i miei nipotini, perché studino bisogna prenderli a nerbate”.

“Eh, “ sospirò un terzo, accomodandosi le pieghe della tunica, “non è più come ai nostri tempi. Oggigiorno la gioventù è molto distratta. Il gioco della palla, il disco, la corsa, ecco le cose che le interessano. Ma lo studio, zero.”

Lo statuario Sofronisco (padre di Socrate. ndc) li stava a sentire con un sorrisetto di superiorità.

“Invece” diss’egli alla fine “ mio figlio studia sempre. Notte e giorno a tavolino. Consuma gli occhi sui testi. Debbo costringerlo io a coricarsi.”

“ Diventerà un grande sapiente” osservò un amico con invidia.

“ Questi son figli che danno soddisfazione ai genitori” disse un altro sospirando.

“ Mi consuma tanto di quell’olio per la lucerna da alzar l’idea “ riprese Sofronisco. “ Un patrimonio, ci vuole.”

“ Denari benedetti” dissero tutti.

“ Certo,“ fece Sofronisco con orgoglio  “e non vi nascondo che sono molto soddisfatto di quel ragazzo.”

Gli altri vecchi crepavano dall’invidia. S’alzarono. Ormai il giorno era finito e si vedeva passare qualche lenta matrona nel lenzuolo bianco, qualche brunetta magra e nervosa sgattaiolava nei vicoli. Atene…

Che cosa studiava il figlio di Sofronisco?

In una parola: tutto.

Non c’era branca dello scibile ch’egli si lasciasse sfuggire. La storia ce l’ha poi confermato. Egli – lo sapete, lo avete studiato a scuola – fu una gran sapiente. Fu lui che formulò il famoso motto: “ Io non so che una cosa sola: di nulla sapere”.

Poté arrivare a questa conclusione dopo anni di studio, in capo ai quali, sviscerate tutte le discipline, si convinse che alla nostra debole ragione non è dato sapere niente.

Ma questa conclusione, che gli ha procurato tanto successo presso i posteri, non può dirsi che gliene abbia valso altrettanto presso i contemporanei.

 Venne il giorno dell’esame.

Suo padre, pur sapendolo molto studioso, temeva la severità dei professori e lo aveva raccomandato per mezzo di amici influenti.

“ Bene, “ disse a Socrate l’esaminatore, desideroso di favorirlo, “ so che sei un giovane molto studioso. Dimmi quello che sai, dunque. “

Socrate si fece serio.                                                                                                                

“ Io “ cominciò “ non so che una cosa sola…”

“ E’ un po’ poco. “ osservò il professore, rabbuiandosi e scambiando occhiate espressive coi colleghi di commissione, “ comunque diccela. “                                                                       

“ So “ proseguì Socrate con grande serenità “ di nulla sapere. “

“ E’ una bella nozione “ disse fra i denti uno dei professori che assistevano.

“ Via, “ intervenne l’esaminatore rivolto allo scolaro “ rifletti prima di rispondere: che cosa sai?”

“ Niente, signor professore,“  insisté Socrate con rispettosa fermezza “ glielo assicuro. O, meglio.      Non so che questa cosa: di nulla sapere. “

Номинация 6

 

Татьяна Шабаева

 

Любознательный сугроб

 

Было это в снежную и ветреную зиму. На опушке большого тёмного леса снегу намело – видимо невидимо, вся земля покрылась, белым-бело кругом.

«Скучно, – думал маленький сугроб, пытаясь оглядеться по сторонам. – До чего же скучно. Посмотришь налево – бело, направо – бело. За спиной лес, как забор тёмный. Впереди… впереди ветра круговерть, хлопья снежные летят и летят весь день, и поговорить не с кем».

- Как это, не с кем? – обиделся ветер. Он так давно сроднился с метелью да бураном, что привык читать снежные мысли. – Поговори со мной, раз уж так неймётся. Посчитай, сколько в тебе снежинок, после мне расскажешь.

Это была самая хитрая ветрова игра: он подбивал сугробы считать снежинки, а сам наносил новых и новых. Поэтому ветер всегда побеждал, а сугробы даже не могли понять, в чём тут загвоздка: такие они были мягкие и бесхитростные. Но наш маленький сугроб оказался не из простых.

- Нетушки, ветер. Сам считай, сколько в тебе снежинок. Ты давеча так закружил голову моей соседке, что она с расстройства рассыпалась. Ты мне лучше вот что скажи. Ты, всё-таки, свет видишь, в дальних краях бываешь. Скажи: что там, впереди, за этим большим полем?

Ветру, хотя был он, в сущности, обычным и даже не очень сильным полевым вьюговеем, нравилось разговаривать, а особенно поучать свысока. С маленьким сугробом, который смотрел с земли, как гном из-под большой шапки, это было несложно.

- За полем? – переспросил он и для порядка поносился над головой сугроба. – Там живут люди.

- Люди? – переспросил маленький сугроб. – Это какие такие люди?

- Обыкновенные. Смешные очень. Щекотки боятся, – хихикнул ветер. – Сунешь палец им под одежду – сразу вздрагивают да вскрикивают. Правда и кутаются всё плотнее. Навертят на себя, понимаешь, сорок одёжек, только и остаётся, что за нос их хватать.

- Люди, – задумчиво повторил маленький сугроб. – Знаешь, ветер, а я ведь хочу на них посмотреть. Перенеси меня, пожалуйста, через поле. Если, конечно, у тебя силы хватит.

Ветру, вспомнившему, как смешно ёжатся и стучат зубами люди, уже самому захотелось их навестить, и он готов был, взметнув хвост снежной пыли, умчатся от сугроба через поле. Но последние слова задели его самолюбие.

- Это у кого тут силы не хватит? – прищурился он на маленький сугроб. – У меня силы на десять таких, как ты, хватит. Вот посмотришь. Потащу тебя сейчас – обрастёшь снегом как миленький. Подбирай ноги!

И ветер схватил сугроб под мышки и понёс его через поле, купая в снежной пыли. Он нёс его бережно, кое-где обходя кусты, выставившие свои цепкие ветки, ныряя в овражки и снова выныривая навстречу новым волнам снегопада. Доставив значительно подросший сугроб на городскую окраину, ветер поставил его у первого же подъезда и унёсся вперёд по проспекту, крича: «Посиди тут, пока не надоест!»

Сугроб осторожно вытянул голову из плеч и огляделся по сторонам. Здесь было так же пасмурно и тихо, но, по сравнению с полем, почти безветренно. И совсем не было сугробов. Земля была гладкая, голая и неправильная, как будто срезали ножом сливки с торта. Сугроб, правда, никогда не видел тортов со сливками, но то, что что-то здесь не так, – он чувствовал.

- Ух ты, какой сугробище, – сказал тоненький голос рядом с ним, и, скосив глаза, сугроб увидел двух совершенно одинаковых маленьких девочек. Они стояли перед ним, раскрыв рот от удивления. – Никогда такой не видела. Знаешь, Анечка, это, наверное, главный сугроб нашего города.

Анечка не ответила, она таращила на сугроб широко раскрытые глазки и о чём-то усиленно думала.

- Давай играть, будто это снежный дворец. Дедморозов дворец, понимаешь? – девочка радостно засмеялась. – Представляешь, Анечка, Дедмороз дворец у нас во дворе. И мы его там подождём.

Она схватила сестру за руку и, оступаясь и проваливаясь, потащила на сугроб. Там девочки раскопали пещерку, легли в снежное углубление и стали смотреть в небо, с которого медленно-медленно опускались крупные пушистые хлопья.

- Смотри, Анечка, – прошептала неугомонная девочка. – Небо как колодец, и вода в нём серая. А когда выливается, замерзает, то становится белая. И льётся на нас, и льётся, и скоро совсем зальётся…

Она шептала что-то ещё, и снегопад становился всё гуще, а голосок звучал сонно и бессвязно, и сугроб слушал его с удивлением, не понимая, в сущности, ни слова, но отчего-то всё больше привыкая к живому тёплу в своём сердце. И когда перестал идти снег, и спустились ранние сумерки, и когда совсем умчался в поле забывший про него ветер, сугроб всё ещё прислушивался к тёплому дыханию внутри себя, которое казалось ему таким же значимым, как слова, и не знал, и не понимал, что девочки заснули.

- Маша! Аня! – раздался во дворе крик. – Вы где, девочки?

Женщина с непокрытой головой стояла посреди двора и оглядывалась по сторонам. Она прошла в одну сторону, потом в другую, обошла вокруг дома, вернулась и снова закричала, тревожно и настойчиво:

- Маша! Аня!

- Что такое, что случилось? – обратился к ней пожилой человек, вышедший во двор. – Что вы так кричите, аж сердце разрывается? Ну, ушли куда-нибудь ваши девочки к подружке.

- Да не могли они уйти, – отвечала женщина. – Они обещали. Маша обещала никуда от двора не отходить, она никогда не обманывает. А Анечка и сама бы не пошла, такая тихоня.

- Да, незадача, – загрустил человек. И в погоду такую, что и следов не найдёшь, и людей никого нет. Но вы не волнуйтесь. Подождите ещё немного, походите вокруг, пока ещё не совсем темно. А я здесь постою, подожду.

- Самое главное, – тихо и грустно сказала женщина, – что ведь замёрзнуть могут. Снегу-то сколько нападало. Вон, сугробище какой вырос, – она с неудовольствием и обидой взглянула на сугроб. – Маленьким много ли надо, чтобы замёрзнуть?

И она медленно пошла вдоль дома, зовя девочек.

Сугроб не знал, что значит «замёрзнуть», но он понял, что происходит что-то неладное, и эта женщина за что-то сердится на него. Почти совсем занесённые снегом, в нём спали две маленькие девочки, и это было ему очень приятно, но отчего-то нехорошо.

«Ветер, – позвал он мысленно, на языке бурана и вьюги, которые были родственниками им обоим. – Ветер, что значит «замёрзнуть»?

Ветер появился вокруг незаметно и весело, всегда готовый поддразнить и нашкодить.

- Замёрзнуть – это когда совсем не остаётся тепла, – охотно пояснил он. – Ну, как например, у тех малявок, которые в тебе спрятались.

- Им это неприятно? – продолжал спрашивать сугроб. – А отчего они тогда не вылезают? Ведь их звали.

- Они спят, – авторитетно заявил ветер. – Люди когда спят, то ничего не слышат. Иногда даже меня не слышат, хоть я на что уж стараюсь.

Сугроб представил, как уходит тепло из его груди, и ему почему-то впервые в жизни стало холодно.

- Ну что, нести тебя домой? – спросил неугомонный ветер. – Давай на раз, два, три – помчались!!!

- Нет, погоди, – остановил его сугроб. – Ты их уронишь. Они испугаются. Давай, ты меня рассыплешь, развеешь потихоньку, плавно.

- Ты что? – удивился ветер. – А как же ты домой пойдёшь?

- Я не пойду домой. Тут останусь.

- Ну ты даёшь! А как же завтра дворники? Ты ведь не знаешь, кто такие дворники, они тебя так разметут, что не соберёшь уже никогда.

- Не знаю, – твёрдо сказал сугроб. – Не тяни, пожалуйста, время. Тепло уходит.

Ветер пожал крутыми плечами и заколдовал над сугробом, сдувая с него белую искристую пену. Сугроб рассыпался и расползался, и из него показались, как родились, головы и плечи.

- Маша! Аня! – раздался крик. – Что же вы наделали, девочки?

Женщина бежала к сугробу со всех ног, она голыми руками разбросала рыхлый снег, подхватила обеих сонно шевелившихся девочек на руки и понесла их в дом.

Воздух почернел и отяжелел, в нём утонули двор, дом и развороченный сугроб у дверей подъезда. Ветра не было. Наутро пришли дворники и, сердясь, раскидали снег лопатами, разгребли его в разные стороны и разбросали далеко от двора. А весной по улице зажурчали ручьи и потекли в поле.

Номинация 7

„Vier Männer und ein Pokerspiel“ von B. Brecht.

Jetzt war die Sache sofort nicht mehr langweilig. Johnny gewann nämlich immer. Was Johnny nicht konnte, war Pokerspielen, was Johnny aber konnte, war: beim Pokerspiel gewinnen.

Wenn Johnny bluffte, war es so lächerlich zu bluffen, dass kein Pokerspieler der Welt sich getraut hätte, mitzugehen. Und wenn ein Mann, der Johnny kannte, hinter ihm einen Bluff1 vermutet hätte, dann legte Johnny nichtsahnend einen flush auf den Tisch.

Johnny selber spielte noch nach zwei Stunden völlig leidenschaftslos. Die beiden andren waren aber warm geworden. Als der vierte Mann nach den zwei Stunden aus der Küche zurückkehrte, wo er beim Kartoffelschälen zugesehen hatte, gewährte er, dass die Blechmarken eben wieder verteilt wurden und jetzt einen Dollar darstellten. Diese kleine Erhöhung war die einzige Möglichkeit für Johnnys Partner, wieder zu einem Teil ihres Geldes zu kommen. Es war ganz einfach so: Sie mussten aus ihm das Geld scheffelweise wieder herausholen, das er ihnen centweise abgewonnen hatte. Auch Familienväter hätten in diesem Fall nicht vorsichtiger spielen können. Aber wer scheffelte, war Johnny.

Sie spielten zunächst sechs Stunden. Wahrend dieser ganzen sechs Stunden hätten sie noch in jedem Moment aus dem Spiel herausgehen können, ohne mehr als den Ertrag ihres Havannasieges bei Johnny gelassen zu haben. Nach diesen sechs Stunden Kummer und Anstrengung konnten sie es nicht mehr.

Es war Zeit zum Abendessen. Sie erledigten das Essen in aller Kürze. Statt der Gabeln fühlten sie streets zwischen den Fingern. Sie aßen Steaks und dachten an royal flushs. Der vierte Mann aß bei weitem langsamer. Er sagte, er habe wirklich Lust, sich an der Sache zu beteiligen, jetzt sei wenigstens etwas Schwung in die öde Plätscherei gekommen

 

 

Просмотров: 1037 | Добавил: Admin | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Вход на сайт
Поиск
Календарь
«  Октябрь 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031

Copyright MyCorp © 2024
Бесплатный хостинг uCoz